Пунктуаційну норму порушено в реченні
Обережність — підпора мудрості.
Життя прожити — не поле перейти.
Час — є лікарем на всі хвороби.
Обачність — оберіг розуму.
Пунктуаційну помилку допущено в реченні
Світла думка — незаперечна цінність.
Бути вільним уміти розмовляти з волею.
Свобода — ось універсальний код.
Надія і Віра — мій човен і весла.
Не будемо, пісне, прощатись.
Благословіть в дорогу, матері!
Куди пливеш мелодіє?
Мій побратиме! Заспіваймо пісню.
Коли проповідує лисиця, кури, бережіться!
Тобі, дочко, кажу, а ти, невістко, слухай.
Ховайтеся пироги, бо ми ваші вороги.
Готуйтеся, люди, бо скоро грудень.
Справді, роботи немало навкруг.
Завтра певно, буде легше всім.
Тихий вечір йде, на щастя.
Багато часу згаяно, на жаль.
Справді, ми потребуємо нових рішень.
По-перше думай, по-друге бери на себе відповідальність.
Ми, наприклад, упевнені в перемозі.
Майбутнє, зрештою, залежить від нас.
До людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду.
Дні наші ніби однакові, але водночас такі різні!
Полем річкою, гаєм милуймося.
На цій землі родяться щедро правда й добро, мудрість і розум.
Мудрість має такі ознаки: терплячість, працелюбність, честь.
Сонце і її дитина — обидва матері здаються золотими.
Найцінніші три почуття: любов, дружба, співчутливість.
Зло, насильство, горе усе відступає перед мудрістю.
Ґава покачавшись у снігу, не побіліє.
Добро роби кожному не розмірковуючи.
Чорну душу не відмиєш, скупавши тіло.
Нехтуючи честю, не вбережеш совісті.
Рідний степ, широкий, вільний, став перед очима.
Шелестять явори повиті першою росою.
Сплять сивиною закутані гори.
Небо розгорнуло свій намет — синій, широкий, глибокий.
Листя жовтіє — поле смутніє.
Ви уявіть собі; я родився в степах.
Троянда не розквітне: її спалило сонце.
Як пройде негода, стане кращою погода.
Співаймо, щоб вічно жити у сяйві великих справ!
«Це в нас пісня така,— забриніли бджолята.
Хочеться сусідові сказати: «За співаймо!»
«Цвіте терен»,— тихо ми співали.
